|
| |
|
|
 |
|
|
| |
 |
Я, Мельниченко Микола, народився 18 жовтня 1966 року в селі Западинка Васильківського району Київської області.
Зараз Западинка – вже частина міста Василькова, але, на щастя, лелеки у гнізді коло моєї батьківської хати ще не відчувають подиху міста. |
 |
 |
Моя мама – Валентина Федорівна, родом із-під Смоленська, зростала сиротою. Її дитинство було, як сама каже, «голодним, суворим і без маминого тепла». В молоді літа вона тяжко працювала на шахті № 1920 в Горлівці, «робила таку важку роботу, що сьогодні не кожен чоловік подужав би». |
 |
Тато – Іван Олексійович, також походить із сім’ї, багатої лише дітьми, і так само рано залишися без батька. |
 |
Олексій Мельниченко під час Великої Вітчизняної війни служив у розвідувальному батальйоні і не повернувся із чергового завдання у 1944 році. Зараз його ім’я, поряд із іншими Мельниченками-односельчанами, викарбовано на пам’ятнику Воїну-визволителю у Василькові. |
 |
Із Київщини доля занесла батька на Донеччину. І десь там, працюючи на шахті «Комсомолець», він знайшов мою маму. Одружився і забрав на батьківщину, до Западинки. |
 |
 |
Хата, в яку батько привів молоду дружину і в якій згодом народився я і мій брат, має понад сто років і збудована ще моїм дідом Олексієм. А лелека на осокорі, здається, жив тут завжди. Мама, яка обожнює квіти, одразу засадила подвір’я айстрами. |
 |
|
Мама, навчена власним тяжким дитинством, наставляла нас з братом бути сильними, наполегливими і привчала до усякої роботи. А тато, скільки пам’ятаю, завжди намагався купити нам якусь іграшку. Навіть якщо для цього мусив працювати понад норму. Ми росли в любові, і за це я завжди буду вдячний своїм батькам.
|
 |
У 1972 році я пішов у Васильківську восьмирічку № 9, а в старші класи ходив у Калинівську школу №1, за п’ять кілометрів від дому. Іноді до школи гордо їздив батьковим мотоциклом і це викликало більше захоплення у шкільних друзів, ніж мої добрі оцінки у математичному класі. |
 |
 |
У 1984 році мене забрали на військову службу, яку випало мені проходити, зокрема в 9 управлінні КДБ СРСР, яке займалося охороною вищих посадових осіб СРСР.
|
 |
 |
Я мріяв вступити в КВІРТУ – Київське вище інженерне радіо-технічне училище ППО.Я готувався до вступу, займався поглибленим вивченням фізики і математики на підготовчих курсах, але стати курсантом омріяного вузу зміг лише за третім разом.
|
 |
|
За першим разом доля від мене відвернулася – мені не вдався твір
з російської. За другим посміялася – я вступив і на радощах з друзями пішов у «самоволку» - нас відрахували. Але з третьої спроби я все ж таки вступив до КВІРТУ і моя мрія стати офіцером почала збуватися. |
 |
В училищі я був заступником командира взводу, старшиною курсу і я серйозно поринув у науку та курсантське життя.
|
 |
 |
Нашому поколінню випало перебудовуватися разом із перебудовою, ще раз відкрити власну Батьківщину і побачити її народження. Ми мріяли про незалежну Україну ще за часів СРСР. Навіть перебуваючи у Москві, ми, курсанти, пропагували українську символіку.
У 1992 році я склав присягу на вірність українському народу.
|
 |
 |
За результатами навчання у 1992 році я був рекомендований на службу в СБУ, зарахований в Управління державної охорони України на посаду офіцера охорони в званні лейтенанта.
Я пройшов свої кар’єрні сходинки: був офіцером охорони, офіцером безпеки, старшим офіцером безпеки, керівником оперативно-технічного підрозділу відділу охорони Президента України. |
|
Часто мене запитують про моє ставлення до Леоніда Кучми... Я НЕ МАЮ НІЧОГО ПРОТИ ОСОБИСТО ЛЕОНІДА ДАНИЛОВИЧА КУЧМИ. Свого часу Кучма заявив, що йому вистачить півроку, щоб очистити Україну від корупції, і я йому повірив, тому й пішов в охорону Президента України. Чисто по людську мені хотілося захистити Президента від впливу поганих політиків, корупціонерів, бандитів… Утім, під час виконання службових обов’язків я став свідком вчинків Кучми, які підірвали віру в мого Президента. |
|
І коли я переконався, що людина, яка має захищати Закон і Громадянина, організовує довкола себе, без перебільшення, злочинне угрупування…. Я обрав такий шлях, як обрав. І сьогодні я так само переконаний, яка б політична сила не прийшла до влади, вона повинна усвідомлювати: влада – це страшна спокуса. Людина, наділена необмеженою владою, незмінно деградує і переродиться на нового кучму. |
 |
У листопаді 2000 року в званні майора мене було звільнено з військової служби. Формально – «за власним бажанням», реально – я був змушений рятувати своє життя і свою родину.
У квітні 2001 року отримав політичний притулок в США. |
 |
Одружений. З дружиною Лілею познайомився на заняттях бальними танцями у школі. Ліля, як і КВІРТУ, одразу стала моєю мрією. Однак завоював її згоду на наш шлюб я також лише із третьої спроби. |
 |
Зараз у нас підростає донька Леся. Їй 10 років, вона має помаранчевий пояс по тхе-кван-до, дає концерти на піаніно. Вивчає теорію ймовірності й дуже хоче приїхати в Україну, щоб побачити найкрасивішу країну в світі. |
|
Я щиро радію, що сьогодні в Україні кожен з нас може вільно висловлювати свої думки і не боятися, що завтра вивезуть в Чечню. Однак, слід пам’ятати, яку ціну за це заплачено.
На жаль, в нашому житті ще забагато політики, забагато виборів і мало якісних змін. Я переконаний, що Україна тільки тоді отримає шанс на нормальне життя, коли позбудеться привидів минулого, того непокараного зла, через яке душі усіх загублених ним людей досі не мають спокою. Не буде правди, доки непокаране зло! Я казав завжди і кажу сьогодні - непокаране зло минулого неодмінно дає свої паростки в майбутньому. Не можна побудувати нову Державу на старих принципах.
Я мрію, щоб Україна зайняла гідне місце в світі. Щоб наші діти пишалися Батьківщиною, а лелеки не забували дороги додому.
Вірю, що тільки всі разом ми зможемо зробити Україну кращою.
З повагою
Щиро Ваш , Микола Мельниченко |
|
|
| |
|
| |
|
